Ділюсь прочитаним

Привіт усім! Нарешті маю змогу поділитися враженнями від розхваленого роману Поли Гоукінз "Глибоко під водою". Про її першу книгу "Дівчина у потягу" я вже розповідала. Але незважаючи на хвалебні оди на обкладинці "Глибоко під водою", "Дівчина у потягу" мені сподобалася більше. Чому? Зараз спробую пояснити. Розпочну з того, що на останній сторінці книги зазначено, що ця письменниці - це "тріумф і торжество роману". Однак якщо порівнювати те емоційне напруження, що невпинно зростало під час прочитання "Дівчини у потягу", із тим, що відчувала, рухаючись сторінками "Глибоко під водою", то скажу щиро - остання книга менш інтенсивна. Мене інколи пробирала нудьга й роздратування - скільки можна товктися на одному й тому ж місці, розводитися про почуття, які набридли? Де дія? Лише наприкінці сюжет починає захоплювати й вести за собою. Хоча треба зауважити, Пола Гоукінз вміло тримає інтригу, зберігаючи таємницю за недомовкам

Привіт! Розповім про непросту книгу, яка потребує вдумливого читання і не вражає динамічним чи вигадливим сюжетом, але про яку неможливо забути, яку не можна проігнорувати. Усі події, що в ній описані, швидше за все, відбувалися і в реальному житті, і, повірте, цей факт найбільше шокує. Мова піде про роман Степана Процюка "Травам не можна помирати", що цього року вийшов у видавництві "Легенда". Книга, власне, відображає становище людини, якій у 1970-х роках довелося жити в Радянському Союзі. Автор із притаманною йому проникливістю, поєднуючи художність тексту та документальну точність, описує складну ситуацію, в які опинилася особистість, вибір, перед яким вона постала: або стати заляканою, мовчазною і байдужою частинкою сірої маси, яка в той час звалася суспільством, або боротися. Боротися із самим собою, із підступними кагебістами, навчених, як морально та фізично ламати "ворогів народу", боротися із системою. Проте ця книга не є звичайною розповіддю

Привіт-привіт! На днях прочитала книгу, яку можна назвати експериментальною у всіх значеннях - і тому що у ній йдеться про незвичні дослідження, і тому що її написання стало таким собі експериментом в сучасній українській літературі. Це - збірка "ДНК" від українських письменників: Сергія Жадана, Фоззі, Макса Кідрука, Ірени Карпи, Андрія Кокотюхи, Юрія Винничука та Володимира Рафєєнка. У своїй основі книга має фантастичне підгрунтя. У далекому або зовсім близькому (як хто вважає) 2057 році на основі ДНК людини вчені знайшли можливість оживити найяскравіші спогади, зчитати пам'ять предків до сьомого коліна. Експеримент проходить в Японії і піддослідним обрали, як не дивно, українця - Андрія Чумака з Харкова. Ім'я відразу викликає асоціації з іншою книгою, де так само звався головний герой, а саме романом "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. На цьому й уся схожість, окрім, щоправда, непоясненої любові чи, краще сказати, почуття близькості до України. Хоча як т

Привіт усім! Знову повертаюся до класики і на черзі книга Гарпер Лі "Вбити пересмішника". Хоча маю філологічну освіту, читала роман, за який авторці присудили Пулітцерівську премію, вперше. Є ще продовження - "Піди, вартового постав", але про цю книгу уже згодом. Так-от, "Вбити пересмішника": українською книга опублікована у 2015 році у видавничій групі "Км-Букс". Варто зазначити, що коли книга вийшла у США, а це трапилося близько 1960 року, вона була як сіль на рану американського суспільства, у якому ще дзвеніли суперечки про расову рівність/нерівність, і не дивно, що отримала беззастережний успіх. Оповідь ведеться від імені маленької дівчинки Скаут, дочки адвоката в невеличкому містечку штату Алабама, на її очах розігрується злочин, страшний через свою жорстокість, несправедливість та байдужість оточуючих. Гарпер Лі із дитячою безпосередністю порушує чимало складних і важливих тем, як-от зневажливе ставлення білих жителів містечка до темношк