Книга, мов рана, або "У війни не жіноче обличчя" Світлани Алексієвич

Привіт усім! Я знову продовжую ділитися враженнями від прочитаних книг. Давно уже хотіла ознайомитися із творчістю білоруської письменниці, нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич, зокрема із твором "У війни не жіноче обличчя". Якщо чесно, то настільки неоднозначної книги мені ще не доводилося зустрічати. Чому? А все тому, що щиро вірила, - якщо вручили Нобелівську премію з літератури, то в творчості автора не повинну бути і сліду комуністичної, радянської ідеології. Та не так трапилося, як гадалося. Річ у тім, що ця книга складається із розповідей та спогадів жінок, як пройшли Другу світову війну. Як ви можете здогадатися, їхні враження, думки і переконання різняться. Світлана Алексієвич подала спогади і тих, хто пішов на війну захищати країну Рад і, зокрема, Сталіна, і проніс захоплення ним через усі жахіття, і тих, хто розчарувався у вожді і критикував його за бездіяльність та пасивність на початку війни, і тих, чиї родичі та рідні пропали у концтаборах. Згадуються також бандерівці (до речі, у поганому контексті, з погляду жінки, яка "зачищала" після 1945 року Західну Україну, що мені не сподобалося), і Голодомор в Україні тридцятих років.
Але найголовніше, чим відрізняється ця книга від усіх раніше мною прочитаних на цю тему, так це те, що війна зображена очима жінок, які зовсім не так сприймали усе, що відбувалося навколо них, - і Світлана Алексієвич якраз на цьому факторі акцентує увагу. Якщо чоловіки у своїх розповідях передають хід війни, хто як наступав, які війська де розташовувалися та всілякі подвиги, то жінок такі речі не цікавлять - вони вихоплюють з дійсності страшні деталі, які можуть сказати набагато більше за звичайні порожні слова. Як, наприклад, від крові поранених дерев'янів одяг у медсестер, як після війни вони не могли носити червоного кольору, як навіть у часи найбільших небезпек дівчата берегли обличчя, щоб померти вродливими, як боялися вночі вийти із земляки, бо навколо чоловіки-солдати, як ставилися до фронтовичок інші жінки, про побут і необхідність носити чоловічу білизну, як на конях йшли проти танків, як медсестри і лікарі рятували поранених німців, бо не могли лишатися осторонь людських страждань. Тому й названа книга - "У війни не жіноче обличчя", бо жінка і війна - протилежні за своєю суттю.

Якщо відсіяти усю ідеологічну полову, я б назвала цю книгу однією з найкращих із прочитаних у цьому році. У ній простими словами, без зайвих вигадок і постмодерних викрутасів написано про загальнолюдський біль - щиро, відверто і проникливо. Хоча, як би не жахали розповіді із "У війни не жіноче обличчя", я зуміла зберегти своє особливе ставлення до подій Другої світової війни.
Світлана Алексієвич вірить, що кожна людина носить у собі шматочок історії, свою правду, і усе бачене й відчуте кожним зокрема складається у велику картину - "усі ми пишемо книжку часу".
Про жахіття, описані авторкою, хотілося б говорити багато, ділитися думками і враженнями, бо кожна розповідь з цієї книги - то крик, надрив, біль і любов впереміш із стражданнями. Але ви краще самі прочитайте, щоб зрозуміти, що насправді тоді відбувалося: Світлана Алексієвич "У війни не жіноче обличчя".