"Лютеція" та Юрій Винничук

Рада вітати вас на сторінці "Ділюсь прочитаним"! Сьогодні я розповім про книгу дуже популярного й талановитого автора Юрія Винничука "Лютеція", яка проте трохи мене розчарувала. Мабуть, тому, що надто багато очікувала від цього роману.
Розпочну з того, що книга визнана кращою у 2017 році за версією рейтингу "Книги року ВВС". Про "Лютецію" пишуть, що вона вимагає "ментальних потуг для розуміння". Саме ці хвалебні оди, зізнаюся, змусили мене взятися за черговий еротичний роман з містифікаціями Юрія Винничука. І, звісно, цікавість. Тому що такими книгами як "Танго смерті", "Аптекар", "Ласкаво просимо в Щуроград" щиро захоплююся, але попри усю повагу до автора на шістдесятій сторінці роману "Лютеція" мені стало нудно, і декілька раз я буквально змушувала себе читати. Щоправда, чим ближче до завершення роману, тим яскравіше вимальовувалася інтрига.
Потрібно сказати, що на сторінках цієї книги автор розповідає про молодого письменника, який живе наприкінці вісімдесятих і якого не друкують. Головний герой бачить дивні сни, події яких точаться довкола Великої Битви між людьми та тваринами, а також рудоволосої таємничої Лютеції. Такі ж сни бачив і львівський поет ХІХ ст. Іван Вагилевич, від порпання у брудній білизні якого та переказування не надто цікавих пліток довколо нього мені стало нудно, трохи гидко і так наче справді стала свідком тих подій і задушливої, затхлої атмосфери Львова (принаймні, таке враження виникло після прочитання цієї книги). Це щодо мінусів.

Однак справжньою окрасою роману стали одкровення автора про свою родину, спогади про його дитинство, лісові пригоди його батька і навіть історії про любовні походеньки та витівки головного героя. Саме у цих фрагментах можна зустріти жваві, колоритні та напрочуд точні діалоги, тонкий гумор, самоіронію та смуток. Хочете поділитися враження від прочитаного - підписуйтеся на мій канал, залишайте відгуки в коментарях, з радістю з вами поспілкуюся. І, звісно, читайте і насолоджуйтеся: "Лютеція" Юрія Винничука.