Ділюсь прочитаним

Привіт усім! Я знову продовжую ділитися враженнями від прочитаних книг. Давно уже хотіла ознайомитися із творчістю білоруської письменниці, нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич, зокрема із твором "У війни не жіноче обличчя". Якщо чесно, то настільки неоднозначної книги мені ще не доводилося зустрічати. Чому? А все тому, що щиро вірила, - якщо вручили Нобелівську премію з літератури, то в творчості автора не повинну бути і сліду комуністичної, радянської ідеології. Та не так трапилося, як гадалося. Річ у тім, що ця книга складається із розповідей та спогадів жінок, як пройшли Другу світову війну. Як ви можете здогадатися, їхні враження, думки і переконання різняться. Світлана Алексієвич подала спогади і тих, хто пішов на війну захищати країну Рад і, зокрема, Сталіна, і проніс захоплення ним через усі жахіття, і тих, хто розчарувався у вожді і критикував його за бездіяльність та пасивність на початку війни, і тих, чиї родичі та рідні пропали у концтаборах. Згадуються тако

Привіт усім! Нарешті маю змогу поділитися враженнями від розхваленого роману Поли Гоукінз "Глибоко під водою". Про її першу книгу "Дівчина у потягу" я вже розповідала. Але незважаючи на хвалебні оди на обкладинці "Глибоко під водою", "Дівчина у потягу" мені сподобалася більше. Чому? Зараз спробую пояснити. Розпочну з того, що на останній сторінці книги зазначено, що ця письменниці - це "тріумф і торжество роману". Однак якщо порівнювати те емоційне напруження, що невпинно зростало під час прочитання "Дівчини у потягу", із тим, що відчувала, рухаючись сторінками "Глибоко під водою", то скажу щиро - остання книга менш інтенсивна. Мене інколи пробирала нудьга й роздратування - скільки можна товктися на одному й тому ж місці, розводитися про почуття, які набридли? Де дія? Лише наприкінці сюжет починає захоплювати й вести за собою. Хоча треба зауважити, Пола Гоукінз вміло тримає інтригу, зберігаючи таємницю за недомовкам

Привіт! Розповім про непросту книгу, яка потребує вдумливого читання і не вражає динамічним чи вигадливим сюжетом, але про яку неможливо забути, яку не можна проігнорувати. Усі події, що в ній описані, швидше за все, відбувалися і в реальному житті, і, повірте, цей факт найбільше шокує. Мова піде про роман Степана Процюка "Травам не можна помирати", що цього року вийшов у видавництві "Легенда". Книга, власне, відображає становище людини, якій у 1970-х роках довелося жити в Радянському Союзі. Автор із притаманною йому проникливістю, поєднуючи художність тексту та документальну точність, описує складну ситуацію, в які опинилася особистість, вибір, перед яким вона постала: або стати заляканою, мовчазною і байдужою частинкою сірої маси, яка в той час звалася суспільством, або боротися. Боротися із самим собою, із підступними кагебістами, навчених, як морально та фізично ламати "ворогів народу", боротися із системою. Проте ця книга не є звичайною розповіддю

Привіт-привіт! На днях прочитала книгу, яку можна назвати експериментальною у всіх значеннях - і тому що у ній йдеться про незвичні дослідження, і тому що її написання стало таким собі експериментом в сучасній українській літературі. Це - збірка "ДНК" від українських письменників: Сергія Жадана, Фоззі, Макса Кідрука, Ірени Карпи, Андрія Кокотюхи, Юрія Винничука та Володимира Рафєєнка. У своїй основі книга має фантастичне підгрунтя. У далекому або зовсім близькому (як хто вважає) 2057 році на основі ДНК людини вчені знайшли можливість оживити найяскравіші спогади, зчитати пам'ять предків до сьомого коліна. Експеримент проходить в Японії і піддослідним обрали, як не дивно, українця - Андрія Чумака з Харкова. Ім'я відразу викликає асоціації з іншою книгою, де так само звався головний герой, а саме романом "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. На цьому й уся схожість, окрім, щоправда, непоясненої любові чи, краще сказати, почуття близькості до України. Хоча як т

Привіт усім! Знову повертаюся до класики і на черзі книга Гарпер Лі "Вбити пересмішника". Хоча маю філологічну освіту, читала роман, за який авторці присудили Пулітцерівську премію, вперше. Є ще продовження - "Піди, вартового постав", але про цю книгу уже згодом. Так-от, "Вбити пересмішника": українською книга опублікована у 2015 році у видавничій групі "Км-Букс". Варто зазначити, що коли книга вийшла у США, а це трапилося близько 1960 року, вона була як сіль на рану американського суспільства, у якому ще дзвеніли суперечки про расову рівність/нерівність, і не дивно, що отримала беззастережний успіх. Оповідь ведеться від імені маленької дівчинки Скаут, дочки адвоката в невеличкому містечку штату Алабама, на її очах розігрується злочин, страшний через свою жорстокість, несправедливість та байдужість оточуючих. Гарпер Лі із дитячою безпосередністю порушує чимало складних і важливих тем, як-от зневажливе ставлення білих жителів містечка до темношк

Сьогодні розповім про незвичну книгу. Чому? Тому що авторка, Катерина Немира, не є розпіареною письменницею, вона скульптор, знаний і добре відомий. Декілька місяців тому на одному із фестивалів я придбала її книгу під дивною назвою "Іногда" і дала обіцянку написати відгук та про свої враження, що, власне, і роблю. Книга не товста, для роману навіть надто тонка - всього приблизно сто тридцять сторінок. На обкладинці зображено фрагмент скульптури авторства Катерини Немири - кам'яна жіноча фігура, що схожа на скіфську бабу. Катерина Немира розпочинає оповідь із подій Другої світової війни, що розвиваються у місцях дуже добре мені знайомих: Львів, Берестечко та його околиці. Тому було цікаво читати і впізнавати локації. Ця книга поєднала історії про три покоління жінок однієї сім'ї, що переплітаються і наприкінці стають одним цілим. Незвична назва для книги українською мовою "Іногда" має декілька пояснень: вказує на вагу та роль випадку в нашому житті, а по-

Привіт усім! Продовжую ділитися враженнями від прочитаного, і на черзі книга, яка зовсім не пасує для прочитання влітку, але для дощової ностальгійної осені - якраз те, що треба. Це - "Теплі історії до кави" Надійки Гербіш. Відразу зазначу, що є ще "Теплі історії до шоколаду" цієї авторки. Власне, ці книги започаткували цілу серію "теплих історій" в українській літературі, що, звісно, не може не тішити. Збірка "Теплі історії до кави" вийшли ще у 2013 році у видавництві "Брайт Стар Паблішинг" і стала відкриттям на книжковому Форумі видавців у Львові. Книга під м'якою обкладинкою, й кожну історію супроводжує "кавова ілюстрація" в кольорах сепії. У кожній історії зазвичай - мінімум сюжету, зате багато кави, подорожей, запахів, роздумів, теплоти й комфорту. Герої цих історій - прості жителі звичайних містечок, які у щоденній круговерті турбот знаходять час на каву, натхнення і, власне, на себе. Вони щирі і справжні і своє нат

Є книги, до яких хочеться повертатися. До таких належить збірка оповідань Ірини Цілик "Червоні на чорному сліди", авторки, яка написала слова до всім відомої пісні "Повертайся живим". Вона спробувала себе і в поезії, і в прозі, і в кіноіндустрії, тож саме динамічність і миттєве, майже кінематографічне, змалювання картинки, де відбувається дія, є характерною рисою для прози Ірини Цілик. "Червоні на чорному сліди" - це історії маленьких, непримітних людей у великому місті: загублених, неймовірно самотніх, часто нереалізованих і нерідко глибоко нещасливих. Тих, кого в загальному називають масами, народом, і хто залишений сам на себе: дівчина-сирота, яка росте з бабцею і яка зовсім її не розуміє, прибиральниця, літні люди, працівниця статистики, підлітки. Але письменниця, здається, любить своїх персонажів, без прикрас описуючи їхнє життя, без виправдань розповідаючи про їхні вчинки, не завжди з добрим умислом чи логічні. Мені, наприклад, сподобалося два опов

На цей раз я розповім про роман Олени Печорної "Грішниця". І хоча я вже розповідала про іншу книгу цієї письменниці "Фортеця для серця", розпочинала своє знайомство із творчістю авторки саме із "Грішниці". Підкупили мене слова на обкладинці, що це книга-сповідь, книга-надрив. Прочитавши її, я зробила висновок, що це майстерно, висококласно написаний роман для жінок. Але тут варто наголосити, що всі ті страшні, моторошні й гидкі речі, які описує письменниця у житті головної героїні - сім'ю алкоголіків, дитячий будинок, зґвалтування й роботу в борделі, - зображені настільки щиро й проникливо, що, читаючи ці рядки, розумієш - найстрашніше те, що усе - правда і реальність, що так люди і живуть, що є батьки, які здатні скалічити дитину і продати її, що є діти, які втікають з дому з єдиною думкою: "Лиш би не наздогнали", що навіть у болоті та бруді є ті, що ще вміє відчувати. Хоча спершу я назвала цю книгу романом для жінок "Грішниця"

Раніше я дещо упереджено ставилася до творчості Люко Дашвар. Прочитавши декілька років тому "Село не люди", я взагалі припинила звертати увагу на її книги. Але у 2015 році мені подарували роман "Покров" і, зізнаюся чесно, він мене вразив. Звичайно, це не висока література для обраних, але написана книга якісно, захопливо і на високому рівні. Люко Дашвар нерозривно сплела минуле й сучасне, подавши читачам напівтрагічну казку-історію козацьких часів та описавши події на Майдані під час Революції гідності. У центрі, звісно, історія про кохання, зміна свідомості головної героїні, яка звикла шукати легких шляхів у житті - легкого багатства, легкого успіху - і не звикла думати про інших. Але Майдан, де зникає незрозумілий і дивний хлопець, який відразу назвав дівчину своєю, вчить жити по-іншому, і поволі перед нею відкривається історія її роду, бо щоб зняти давнє прокляття і отримати нереально великий спадок треба назвати своїх предків до сьомого коліна - усього більше с

Ось і дійшла черга до книги "Безчестя" Джона Максвелла Кутзее, лауреата Нобелівської премії та двічі володаря Букерівської премії. Автор проживав у Південній Африці і дія в книзі розгортається саме там. Відповідно, роман сповнений африканського колориту, але не того, прикрашеного і декорованого казковими пейзажами пляжів з реклами "Баунті", бананами, пальмами, кокосами або пісками Сахари - ні, ми бачимо екзотичний континент у двох аспектах: життя міста і життя села. Так-от, місто показане через призму бачення університетського професора, яке мало чим відрізняється від того, що може трапитися і в нас. А  от село дихає екзотикою, і тут я уже зачитувалася кожним абзацом: інший світогляд, інші реалії, інше суспільство. Книга, чесно кажучи, специфічна: головний герой років так за п'ятдесят має нав'язливу думку, що він уже старий, але він не збирається здаватися і зваблює молодих дівчат, зокрема свою студентку, - наче хапається за останню соломинку. Таким постає

Сьогодні розповім про книгу, яка за останній час стала для мене найбільшим розчаруванням. Мабуть, тому, що на обкладинці було зазначено, що роман під дивною назвою "Коло Елу" Андрія Цінцірука отримав спеціальну відзнаку на літературному конкурсі "Коронація слова - 2016" від Київського національного університету ім. Т.Шевченка, й очікувала від цієї книги я багато. Дивна на перший погляд назва пояснюється просто: незрозуміле слово "Елу", за задумом автора, є прізвищем мешканців невеликого хутора й в перекладі з естонської мови означає "життя". Таким чином маємо - коло життя. Саме ж коло має містичний аспект - споруджене дивакуватим хлопчиськом, якого цькували місцеві жителі, воно було провісником смерті й народження на хуторі. Роман містить доволі багато хороших авторських задумів та сюжетних ліній, які, на моє розчарування, лишилися нерозкритими або невикористаними. Взяти хоча б історію про тітку головної героїні, Ольгу, яка пішла в ОУН і жила в

Мова піде про цілковито літню книгу із так званої "львівської серії" (то я так сама назвала). Для тих, хто не знайомий із нею, скажу що уже вийшли книги "Львів. Смаколики. Різдво" та "Львів. Кава. Любов". Усі три книги є збірками, усі розповідають про красу і неповторність міста Лева, обравши за основу котрийсь із його аспектів. Книга "Львів. Виші. Дощі" має абсолютно літній настрій - зі спекою й задухою, зливами й дощами, зі смаком ягід на губах. Навіть колір, забарвлення літер на сторінках цієї книги теж літнє - насиченого червоно-вишневого відтінку. Авторками цієї збірки є лише жінки: Дара Корній, Ніка Нікалео, Наталя Ліщинська та ін. Усього тут вміщено 10 творів різних авторів. Що ж до художніх якостей книги, то хочу сказати, що письменниці намагаються не повторюватися й "не ходити одними й тими ж вулицями". Та й цікавить їх не так місто - воно радше тло, на якому відбуваються події - а людські стосунки. Мені особисто сподобалося о

Продовжую ділитися читацьким досвідом і сьогодні - розхвалена й розрекламована "Дружина мандрівника в часі" Одрі Ніффенеггер. Спершу плутаєшся з часами й сюжетом, але потім розумієш: перед тобою неординарний роман із фантастичною основою: головний герой Генрі має генетичну хворобу і володіє рідкісним даром чи прокляттям - подорожами в часі. Він не може контролювати, коли, куди і яким чином він перенесеться, сам того не бажаючи, він потрапляє у дощ, мороз чи сніг абсолютно голим. Прочитавши вперше такий епізод, я мимоволі подумала: "Ось звідки беруться голі або напіводягнені люди на вулицях наших міст" ))) Жарти жартами, але ті фрагменти, коли він повертається в минуле і бачить загибель своєї матері або знайомиться із шестирічною майбутньою дружиною, відзначаєш оригінальність авторського задуму й проникливість розповіді. Хоча головний герой - Генрі, назва роману акцентує увагу на його дружині Клер, яку ми бачимо з невеликими перервами від шестирічного віку до 82 рок

Чи не вперше за увесь час розповім про книгу закордонного автора. Це - "Дівчина у потягу" Поли Гоукінз. Роман широко розрекламований, а тому й очікування від нього великі. Почасти вони справдилися. У книзі мене, по-перше, зацікавив сюжет: головна героїня щодня з потяга спостерігає за подружньою парою, яка видається їй безмірно щасливою. Але це не так - у їхньому житті безмовно і непомітно для інших і для самих себе розігрується драма чи, краще сказати, трагедія, яка нерозривно пов'язана із життям головної героїні Рейчел. І їй, щоб розгадати таємницю зникнення молодої жінки і, найголовніше, зберегти своє життя, треба побороти неврози, істерики й пияцтво. Книга, як ви вже здогадалися, містить елементи детективів, хоча насправді споріднена із трилером: тут достатньо моментів, щоб полоскотати нерви. Та й сама побудова тексту досить цікава: оповідь у формі щоденника ведеться не лише від головної героїні, а й від ще двох жінок, пов'язаних одним злочином. Таким чином автор

Продовжую розповідати про прочитані книги. Ось одна з них - "Дев'ять кроків назустріч вітру" Михайла Іваська. Книга невеличкого формату, всього 206 сторінок. Її можна прочитати за день, якщо маєте досить вільного часу й бажання. Книга розповідає про сімнадцятирічного хлопця, хворого на невиліковну хворобу, який однак дуже хоче жити й відчувати. Власне, це і змушує його втекти з дому і пережити захопливих півроку у великому місті. Боротьба за життя Бенедикта Креха, а саме так звуть головного героя, змушує бути наполегливим, оптимістичним і вірити у краще. Відразу скажу, хоча насправді не мала наміру переповідати сюжет, що роман не завершується хеппі-ендом. Хоча автор намагається показати, скільки хороших і добрих справ може зробити людина, приречена на смерть, хай навіть за невеликий проміжок часу: закохатися, знайти вірних друзів, стати успішним і знаменитим. А потім усе втратити в одну мить, ставши безпомічним через хворобу. Однак є одне але - книга написана доволі п

Нарешті дійшла черга до до книги дещо незвичайної і відмінної від тих, про які розповідала раніше. Але не менш цікавої, швидше, навпаки. Це - збірка Миколи Рябчука "Попереднє життя". під обкладинкою зібрані есеї (тільки не варто лякатися цього слова), що друкувалися з 2008 по 2013 роки в "газеті по-українськи". Книга не художня, а публіцистична. Однак не варто розчаровуватися любителям художньої літератури: на кожній окремій сторінці вміщено окремий текст, що іноді за своєю образністю наближається до новели. І тут уже важлива не форма, а зміст: у декількох абзацах автор зумів не лише яскраво окреслити характерну рису певної події в житті України, а й посміятися з неї чи під іншим кутом поглянути - неординарно, глибоко і проникливо. Як і належить публіцистичним творам, у цій збірці порушено політичні проблеми, мовне питання, показане непросте життя українців у пострадянській країні - у пошуках самих себе. Єдине, що збиває з пантелику, так це велика кількість іноз

Цього тижня завершила читати книгу Тетяни Пахомової "Я, ти і наш мальований і немальований бог", яка принесла своїй авторці першу премію на літературному конкурсі "Коронація слова" у 2016 році. Сама ж письменниця - вчитель географії у містечку Радехів, написала історію про поневіряння львівських євреїв під час німецької окупації усього лише за три місяці. Незважаючи на усі жахіття, описані у романі, книга насправді сповнена добра й оптимізму, бо навіть під прицілом автомата знаходяться щирі, відкриті й небайдужі до чужих страждань люди. У випадку Давида, Мірри та їхньої матері на допомогу прийшла тиха, не надто заможна і теж зі своїм горем українська родина. Але допомагаючи невинним, Степан та Марія теж знайшли щастя. Ця книга не лише про те, як майже 900 днів люди провели у схованці під землею, переховуючись від смерті, а про самопожертву і доброту. Якщо порівнювати цей роман із "Історією галицького Версалю" цієї ж авторки, про який я вже писала і гов

Нарешті розповім про книгу, яка принесла позитивні враження, розповіла чимало цікавеньких фактів і наштовхнула на роздуми. Це - "Забудь-річка" Братів Капранових. Письменники розбавили роздуми про історичні події декількома відвертими жартами, через які хихотіла, викликаючи здивовані погляди своїх рідних. Названо цю книгу так само, як наші предки називали річку, що розділяє світи живих і мертвих, перелітаючи через яку, душі забувають усе, що було з ними до цього. Ця ж річка символічно розділяє покоління молодших і старших жителі України. І причина цьому - Радянський Союз, який за допомогою таборів, в'язниць та катувань намагався знищити зв'язок між поколіннями. І це йому майже вдалося, бо ні Уляна, ні Степан Шагута, головні герої роману "Забудь-річка", нічого не знають про своїх дідів та прадідів, і доля може зіграти з ними злий жарт, підтасувавши випадковості так, що закохані можуть виявитися близькими родичами. У книзі багато цілком пристойних роздумів на

Сьогодні розповім про чергову зіркову книгу. Це "Фелікс Австрія" Софії Андрухович. У 2014 році цей роман став переможцем конкурсу "Книга року ВВС", у мене ж в руках видання "Видавництва Старого Лева" 2015 року. Книга ця наробила чимало галасу у літературному середовищі, але ми спробуємо, коли уже минуло достатньо часу, об'єктивно та безпристрасно оцінити її якості та художні особливості для звичайного читача. Так-от. Кінець 19 - початок 20 століття. Івано-Франківськ чи, краще сказати, Станіславів. В одній із родин, здавалося б, мало панувати ідеальне життя: молода дружина, талановитий і шанований чоловік, голова сімейства, і служниця, нерозлучна подруга господині, яку ще малою взяли в дім після пожежі, в якій загинули її батьки. Дві жіночі долі нерозривно пов'язані між собою, але авторка дає можливість читачеві самостійно зрозуміти, що їх тримає: любов, дружба, звичка чи ненависть? Власне, і служниця, від чиєї особи і ведеться розповідь, і господ

Сьогодні мова піде про незвичайну книгу незвичайного автора - "Карби і скарби" Мирослава Дочинця з підзаголовком "Посвіт карпатського світу". Декілька років тому мені пощастило познайомитися з її автором  - відкритим до спілкування і щирим. Такою ж є і ця книга - збірка оповідань та коротких новел. Вона розповідає про інколи складне у своїх  випробуваннях життя мешканців Карпат, однак відчуття світу її героїв доволі просте - у єднанні з диханням природи, запахом трав і шелестом гірських рік. Кожен текст розповідає про неординарну подію або постать, вікові традиції і нерушимий спосіб життя. Але не подумайте, що ця книга буде нецікавою для жителям великих міст. Навпаки, вона подарує відчуття екзотики, незвичний відпочинок, такий невластивий для мешканців джунглів із заліза та бетону. А ще у книзі є чимало народних рецептів, віщувань погоди та спостережень. Ось декілька із них: "Сніг найліпше пахне в ранковий час". "Коли ми сміємося, вік наш визначити

Знову повертаюся до творчості Світлани Талан. Зокрема, до її книги "Замкнене коло". Роман написаний порівняно давно, ще у 2012 році, до початку АТО в Україні. Чому згадала про АТО? Бо після "Замкненого кола" авторка написала ще декілька книг, про них я вже розповідала у своєму блозі. Так-от, "Замкнене коло": на головну героїню, Мирославу, одна за одною звалюються життєві проблеми, які вона намагається продати, щоб позбавитися їх. Та свої нещастя жінка випадково "віддає" близьким та друзям, і на неї чекають не лише муки совісті, а й ще важчі випробування. Інколи емоційне напруження сягало такого рівня, що я не витримала і перегорнула близько сотні сторінок, щоб дізнатися, чим закінчиться роман. Як ви вже, мабуть, здогадалися, книга містить елементи містики. Вони проявляються в тому, що Мирослава, розпочинаючи власний бізнес, промовила, що ладна душу продати, лиш би все у неї було гаразд. І нечистий за неї і взявся, змушуючи робити дурниці і каліч

Цього тижня прочитала новий роман Тетяни Пахомової "Історія галицького Версалю". Письменниця минулого року отримала першу премію від конкурсу "Коронація слова" за книгу "Я, ти і наш мальований і немальований бог". Тому очікування від "Таємниці..." були досить великими. Але... настільки неоднозначної книги за останній час мені не доводилося читати. Авторка веде розповідь про родину Потоцьких, зокрема йдеться про історію кохання молодого і багатого спадкоємця Потоцького до набагато біднішої шляхтянки Гертруди. Поряд із романтичною історією, про закінчення якої  починаєш здогадуватися десь із середини книги, є розлогі історичні описи та іронічні, іноді саркастичні роздуми на політичні теми. Та й сам роман розповідає про події, що передували першому поділу Речі Посполитої і зникненню тої із числа самостійних держав. За художнім задумом, сам невдале кохання молодого Потоцького стало причиною цих історичних подій. Адже його батько хотів зробити сина

Про них казали: "вороги народу". Якого народу? Радянського? Такого ніколи не було - була примусово створена суміш націй і народностей, різних за суттю, вірою та менталітетом. Українського? Ні, бо самі були українцями.  Сьогодні мова піде про непросту книгу, її швидко не прочитаєш. Це - "Лісові хлопці. Проза про УПА" від видавництва "Дискурсус". Збірка є результатом конкурсу прози про УПА і була опублікована у 2016 році. Складається із невеликих оповідань та новел, а тому за своїм вмістом неоднорідна і різниться за стилем та якістю письма. Під обкладинкою зібрано більше тридцяти творів - і кожен із них зі своїм емоційним настроєм, історією та світовідчуттям. Є філігранно написані тексти, є посередні, є й такі, що ледь дотягують до шкільних творів. Але книга ця необхідна, вона дає відповіді на запитання, до яких знову звертаються українці: зто вони - упівці та бандерівці?  Книга "Лісові хлопці" розповість про  тих, хто боровся з двома імперіями,

Щоразу розгортаючи книгу Володимира Лиса, очікуєш на душевну або жалісливу історію про життя звичайних українців. У книзі "Діва Млинища" ми отримуємо цілу колекцію таких історій - з часів царської Росії і аж до сьогодення. Образом, яким намагається пов'язати автор усі ці розповіді про жителів села Загоряни є діва Млинища - не то привид, не то марево дівчини, яка давно загинула через кохання. Вана з'являється тоді, коли намагається попередити героїв про зміни в їх житті, або ж врятувати. Ще одним образом, який поєднує початок і завершення книги, є мапа, старовинна карта, написана ще до часів Наполеона у далекій Франції. Володимир Лис дозволяє відгадати, як потрапила ця мапа маленького волинського села, лише наприкінці роману. Справжньою родзинкою є волинський діалект, що додає тексту правдивості та щирості. А ще історії жителів Загорян: інколи трагічні, інколи життєствердні. Героям доводиться пережити не одну війну, зраду, і ревнощі. Єдине, що спантеличує, - кількіс

Давно уже не прочитувала книгу за два дні хоча би тому, що не мала на це часу. Але "Гніздо горлиці" Олесі Олендій я буквально проковтнула. Спершу був фільм , відзнятий за кіносценарієм Василя Мельника (переміг на конкурсі "Коронація слова"), однак чоловік, на жаль, не дожив до закінчення зйомок. Тому написати книгу попросили письменницю зі Львова, Олесю Олендій, яка уже не один рік проживає в Італії. Порівнювати книгу і фільм я зараз не буду, щоб не змішувати два види мистецтва і жанри. "Гніздо горлиці", як ви вже здогадалися, - історія про українську заробітчанку, що повертається з Італії до родини, та чужа країна її так просто не відпускає, її довга рука наздоганяє Дарину, головну героїню, за тисячі кілометрів і дарує сюрприз, від якого життя не стає легшим, але набуває нового значення. В основі сюжету - любовний трикутник, особиста драма у житті героїні. Своєрідної екзотики додають книзі розповіді про звички та кулінарні уподобання італійців. Є

Розповідати про класиків завжди говорити складно, бо багато вже про них сказано-пересказано, лишається лише пояснити, що я знайшла на сторінках неймовірно сонячної, теплої і трохи чудернацької книги. Ви куштували коли-небудь вино з кульбаб? Я - так. Коли прочитала цю книгу. Здається, кульбабовим вином просякнуті усі сторінки. А ще літом - гарячим, з розпеченим асфальтом; вітром і зеленню. Рей Бредбері веде оповідь про двох малих хлопців, братів, які серед буяння природи усвідомили, що живі і мають змогу збирати ягоди, купатися в річці і їсти морозиво. Та разом із усвідомленням життя приходить розуміння смерті. Їм доводиться не тільки прощатися з трамваєм, лінію якого закривають, взуттям, яке зношується, а зі знайомими, друзями та рідними. Автор яскраво описує почуття тих, хто уже в літньому віці - про їхнє звикання до нового стану тіла, про те, що вони б з радістю поводилися, як малі діти, про бажання бути знову молодими. А ще Рей Бредбері запитує, якою має бути машина щастя. Що вон

Сьогодні розповім про книгу Наталії Гурницької "мелодія кави у тональності сподівання", яка є продовженням першого роману письменниці, назва якого звучить майже так само - "Мелодія кави в тональності кардамону". В обох книгах - розповідь про молоду львів'янку, яка жила й кохала у старовинному місті два століття тому. Обидві книги, на перший погляд, видадуться звичайними любовними романами, але це лише на перший погляд, бо ні одна, ні друга не завершуються традиційним для цього жанру весіллям. Читання обох книг приносить величезне задоволення - письменниця розкриває світ львівських балів та салонів, показує життя та побут української шляхти, звичаї та традиції, що панували тоді (щоб зібрати необхідний матеріал авторка не одну годину провела в архівах). У текст майстерно введена романтична історія про кохання, що змушує співпереживати головній героїні. Однак, на відміну від першої, цей роман не має карколомного сюжету. Його назва - "Мелодія кави у тональн

"Повернутися дощем" - продовження книги Світлани Талан "Оголений нерв". Як склалася доля тих, хто пережив окупацію Сєверодонецька? Як вижити в полоні? Як пережити Іловайський котел? На ці питання письменниця намагається дати відповіді. Деталі - на відео.

Нещодавно прочитала роман "Оголений нерв" Світлани Талан. Мої враження: цю книгу варто прочитати усім, хто хоче зрозуміти, звідки з'явився "вірус сепаратизму", хто такі "ополченці", як насправді почувалися місцеві жителі. Більше - у відео.

Нещодавно мені потрапила в руки книга "Фортеця для серця" Олени Печорної. Сюжет дійсно цікавий і пробиває на жалощі та співпереживання головній героїні: дівчинка, без батька й матері, виростає талановитою художницею, попри незадоволення бабусі, і шукає своє щастя. У селі її вважають дивачкою, не розуміють і осуджують. Та й саме село вимирає і письменниця пронизливо вказує на його проблеми: пияцтво, відсутність роботи, тотальна байдужість, злидні. Показаний і другий бік життя: багатство і розкіш з'являються у книзі разом із кандидатом у депутати, який прагне покласти до ніг художниці цілий світ. У романі є все: заздрість і ревнощі, вміння любити і прощати, та врешті головна героїня отримує те, чого не сподівалася знайти: родину та сім'ю. Хепі-енд не псує книги, навпаки дає їй те, чого так не вистачає у реальному житті. А ще письменниця чудово володіє словом, ніби смакує кожним його відтінком, і з любов'ю описує навколишній світ, оживляючи його. На мою думку, с